«Бідолашні створіння»: хто насправді керує нашими бажаннями?

Про сексуальність, соціалізацію, владу, свободу та невидимі системи, які формують людину.

Уявіть, що одного ранку ви прокидаєтеся дорослою людиною, але не знаєте, як потрібно поводитися в суспільстві.

Не знаєте, чому одних бажань потрібно соромитися, а іншими пишатися. Чому за столом потрібно сидіти певним чином. Чому одні люди можуть наказувати іншим. Чому за певні дії платять гроші, а за інші карають. І найголовніше — чому всі навколо поводяться так, ніби ці правила існували завжди.

Такий експеримент пропонує Йоргос Лантімос у фільмі «Бідолашні створіння» (Poor Things, 2023). Зовні це фантастична історія Белли Бакстер — жінки, яку ексцентричний учений Годвін Бакстер повертає до життя, пересадивши їй мозок ненародженої дитини.

Та якщо відійти від сюжету й подивитися з метапозиції, перед нами значно цікавіша конструкція. Людина з дорослим тілом, але без звичайної історії дорослої соціалізації, починає досліджувати світ. І світ раптом виявляється набагато дивнішим за неї саму.

Спробуймо подивитися на цей фільм через Мішеля Фуко, Рене Жирара, Джудіт Батлер і П’єра Бурдьє, а також через соціологію ролей і системне мислення. Не для того, щоб з’ясувати, що хотів сказати режисер, а щоб використати фільм як лабораторію людської поведінки. Розбираю фільм цілком, тож спойлерів не уникнути.

1. Людина народжується чи її створюють?

На початку історії Белла майже не знає соціальних правил. Вона досліджує предмети, відчуття, слова, власне тіло та поведінку інших людей. Її реакції безпосередні. Якщо щось цікаве — вона досліджує. Якщо щось подобається — демонструє задоволення. Якщо щось незрозуміле — запитує.

І тут виникає перший парадокс. Ми звикли вважати соціалізацію процесом, завдяки якому людина стає вільнішою та компетентнішою, але водночас вона навчає нас обмежувати власну поведінку.

Дитина говорить: «Я хочу». Дорослий відповідає: «Так не можна». Згодом дитина вже не потребує дорослого, який повторюватиме заборону: вона сама контролює власні бажання. Правило, яке колись існувало зовні, стає внутрішнім. І в певний момент людина вже не запитує, чому вона так поводиться. Вона просто вважає таку поведінку природною. Як голос батьків непомітно стає нашим власним, я писав в есеї «Дорослі, які грають у дорослих».

Белла ще не пройшла цього шляху. Тому її поведінка робить видимими правила, яких інші персонажі майже не помічають.

Пам’ятаєте Софі з «Мандрівного замку Хаула»? Прокляття старості дало їй дозвіл вийти з ролі, до якої вона звикла. Белла рухається з протилежного боку: її роль ще ніхто не встиг написати.

2. Суспільство як спектакль, у якому Белла не знає сценарію

У соціології є давня метафора: повсякденне життя як театр. Люди виконують ролі, підтримують певне враження про себе та очікують, що інші дотримуватимуться відповідних правил взаємодії.

Уявімо офіційну вечерю. Учасники знають, коли говорити, як висловлювати незгоду, які теми вважаються пристойними, а які краще обходити. Ніхто не роздає їм письмового сценарію, але сценарій існує.

Цей сценарій я помітив ще студентом. Молоді викладачі завжди носили суворі костюми, а найдосвідченіші могли собі дозволити відійти від офіційного стилю. Відповідь прийшла згодом: тим, хто вже має визнання, не потрібно здобувати його зовнішнім виглядом, тож сценарій найсуворіший до новачків.

І раптом з’являється Белла. Вона може поставити запитання, яке всі інші вважають недоречним. Відверто назвати те, що прийнято приховувати. Продемонструвати бажання там, де від неї очікують стриманості. І оточення починає нервувати.

Чому? Белла порушує не лише окремі правила — вона руйнує спільне визначення ситуації. Те, що мало залишатися натяком, перетворюється на пряме повідомлення. Те, що трималося на мовчазній згоді, раптом потребує пояснення.

Белла ніби приходить на театральну виставу й запитує акторів, чому вони вдають із себе інших людей. І найчастіше отримує відповідь: «Так заведено».

Але хто це завів? І чому?

Соціальні правила стають помітними тоді, коли хтось перестає їх виконувати. А як суспільство карає того, хто не вписався в очікувану роль, ми розбирали в «Стигмі»: там зазор між очікуваним і реальним перетворюється на тавро.

3. Навчитися поводитися чи навчитися розуміти правила?

Навчання має кілька рівнів. На одному людина засвоює конкретні реакції. На іншому — вчиться визначати, у яких ситуаціях ці реакції доречні. На ще глибшому — може змінити сам спосіб, у який розпізнає контексти й організовує власну поведінку.

Белла проходить подібну трансформацію. Спочатку вона досліджує світ через безпосередній досвід. Потім помічає, що одна й та сама дія може мати різне значення залежно від обставин. Дотик може означати турботу, бажання, контроль, професійну процедуру або насильство. Фізична дія ще не визначає соціального значення: значення виникає в контексті. І Белла вчиться ці контексти розпізнавати.

Для комунікації це вирішальна річ. Ми часто помиляємося не тому, що неправильно чуємо слова, а тому, що неправильно визначаємо ситуацію, в якій їх вимовляють.

Клієнт думає, що обговорює вартість юридичних послуг. Адвокат може сприймати ту саму розмову як перевірку довіри. Працівник вважає, що обговорює завдання. Керівник — що вирішується питання субординації.

Цю пастку я докладно розбирав на матеріалі власної книги — у розборі «Як розмовляти з ким завгодно і про що завгодно».

Белла відкриває, що світ складається не просто з дій, а з різних систем значень. І це вже інший рівень навчання.

4. Сексуальність: чи справді ми бажаємо того, чого хочемо?

Одна з центральних тем фільму — сексуальність Белли. Вона відкриває тілесні відчуття, не маючи звичного набору засвоєних уявлень про пристойність, сором, романтичні стосунки та репутацію.

Звісно, це фантастична художня конструкція. У реальному житті сексуальний розвиток пов’язаний із біологічним дозріванням, психологічною зрілістю, соціальним досвідом і здатністю до усвідомленої згоди. Відсутність сорому сама по собі не означає свободи чи зрілості.

Проте ця конструкція й дозволяє поставити незручне запитання: що в нашій сексуальності належить тілу, а що сформоване суспільством?

Тут я запропонував би три оптики.

Суспільство не лише забороняє

Мішель Фуко в «Історії сексуальності» поставив під сумнів звичну думку, що суспільство переважно пригнічує природні бажання. Він звернув увагу на інше: суспільство постійно виробляє знання про сексуальність.

Медицина визначає нормальне й патологічне. Право встановлює дозволене та заборонене. Релігія формулює уявлення про гріх. Психологія пропонує пояснення бажань. Освіта навчає правил поведінки. Сексуальність стає не просто тілесним явищем, а об’єктом численних систем класифікації та регулювання.

І ось з’являється Белла. Вона не розуміє, чому певні відчуття потрібно приховувати. Чому сексуальна поведінка впливає на репутацію. Чому інші люди вважають себе вправі визначати межі її бажань.

Тут є тонкість. Було б надто просто сказати, що Белла має природну сексуальність, яку суспільство лише псує заборонами. Фуко дозволяє побачити складнішу картину: навіть те, як людина розуміє й описує власні бажання, залежить від доступної їй мови. Ми не просто відчуваємо — ми вчимося називати, класифікувати й пояснювати власні відчуття, а разом із цим засвоюємо певні уявлення про нормальність.

Суспільство не лише обмежує сексуальність, а й значною мірою створює мову, якою людина описує власні бажання.

Чиї бажання ми наслідуємо?

Рене Жирар запропонував концепцію міметичного бажання: люди часто вчаться бажати через інших. Ми спостерігаємо, що інші вважають цінним, привабливим, престижним, і поступово починаємо прагнути подібного. Це стосується не лише речей — ми наслідуємо уявлення про привабливість, успіх, статус і навіть бажані форми стосунків.

Найпоказовіший тут Дункан Веддерберн. Спочатку його приваблює незвичність Белли. Він хоче бути тим, хто відкриє їй світ задоволень. Але поступово її самостійність починає його дратувати.

Чому? Він хоче не просто Беллу. Він хоче бути для неї особливим, хоче, щоб вона бажала його і нікого іншого. І коли її бажання перестають залежати від нього, він переживає втрату власної значущості. Сексуальність переплітається зі статусом, ревнощами та потребою у визнанні.

Це не чистий приклад міметичного бажання в строгому розумінні Жирара, але його оптика допомагає побачити соціальну складову бажань.

А тепер поставмо запитання ширше. Чому в різні історичні періоди змінюються уявлення про привабливе тіло? Чому певні форми сексуальної поведінки стають престижними? Чому люди іноді прагнуть стосунків, які не приносять їм задоволення, але підвищують соціальний статус?

Можливо, частина наших бажань формується не лише фізіологією, а й постійним спостереженням за бажаннями інших. Іноді ми хочемо не людину, а підтвердження того, що здатні бути бажаними.

Чи існує жіночність поза соціальними правилами?

Джудіт Батлер запропонувала концепцію гендерної перформативності. Йдеться не про те, що людина свідомо грає роль чоловіка або жінки. Ідея складніша: гендерні норми постійно відтворюються через поведінку, мовлення, жести, одяг, очікування та соціальні санкції.

Люди засвоюють, що вважається жіночним, а що мужнім. Які бажання можна демонструвати. Хто повинен проявляти ініціативу. Кому належить бути стриманим. І поступово ці правила починають здаватися природними.

Белла порушує звичний сценарій. Вона має жіноче тіло, але не володіє багатьма сценаріями, яких оточення очікує від дорослої жінки. Вона не розуміє, чому повинна бути скромною. Чому чоловік має визначати межі її свободи. Чому жіноча сексуальна ініціатива викликає осуд, тоді як чоловіча сприймається інакше. Реакції інших персонажів показують, наскільки глибоко ці очікування вбудовані у взаємодію.

Белла не перебуває повністю поза гендером, але її незвична соціалізація робить видимими механізми його відтворення. Те, що ми називаємо природною чоловічою або жіночою поведінкою, може містити значно більше засвоєного, ніж нам здається.

5. Три системи всередині одного бажання

Спробуймо поєднати ці три підходи. Фуко показує, як суспільство класифікує й регулює сексуальність. Жирар — як бажання формуються через наслідування, суперництво та визнання. Батлер — як повторювані норми задають гендерні позиції, з яких людина говорить про власні бажання.

І тоді виявляється, що навіть найінтимніше бажання існує одночасно в кількох системах. Є тіло. Є психіка. Є пам’ять. Є мова. Є соціальні норми. Є економічні ресурси. Є влада. Є очікування інших людей. Усі вони впливають на те, чого людина хоче, як розуміє своє бажання і чи здатна його реалізувати.

Тому сексуальна свобода не зводиться до дозволу робити все, що хочеться. Треба розуміти, звідки виникає бажання, які умови його реалізації і чи може людина вільно погодитися або відмовитися. Особливо якщо між учасниками є нерівність влади, досвіду чи ресурсів.

Тут історія Белли виходить за межі сексуальності й перетворюється на дослідження людської автономії.

6. Чому майже кожен чоловік намагається визначити Беллу?

Годвін Бакстер створює для Белли захищене середовище, але контролює її доступ до світу. Макс Маккендлесс бачить у ній майбутню дружину. Дункан Веддерберн прагне бути провідником її задоволень, але виявляється неготовим до її незалежності. Альфі Блессінгтон намагається відновити над нею владу, яку вважає своєю.

Усі вони пропонують Беллі певну роль. І майже кожен стикається з тим, що вона не хоче залишатися всередині запропонованого сценарію.

Тут знову допомагає Фуко. Влада проявляється не лише через прямі накази. Вона живе у визначенні того, що вважається правильним, нормальним, здоровим або допустимим. Іноді людині навіть не потрібно нічого забороняти — достатньо переконати її, що певна поведінка не відповідає її природі, статі, статусу чи ролі. І тоді вона почне контролювати себе сама. Крайню форму цього механізму ми бачили в розборі «Ефекту Люцифера»: організація, де наказувати вже не потрібно, бо все відтворюється само.

Белла вчиться розпізнавати такі механізми. Вона не просто заперечує чужі вимоги, а запитує про їхні підстави. Чому ця людина має право вирішувати за мене? Чому її бажання важливіше за моє? Чому я повинна відповідати образу, який вона створила?

І ще один парадокс: не кожен, хто допомагає іншій людині розвиватися, готовий прийняти наслідки її розвитку. Поки Белла залежить від Дункана, він почувається впевнено. Коли вона починає діяти самостійно, його впевненість руйнується. Він втрачає не лише контроль над нею, а й роль людини, без якої вона нібито не може обійтися.

7. Чому зміна середовища змінює людину?

На початку Белла живе в будинку Годвіна. Там є безпека, ресурси, турбота та знання, але також ізоляція, контроль і обмежений доступ до інформації. Її світ невеликий, і розвиватися вона може лише в межах доступних їй взаємодій.

Коли Белла вирушає в подорож, змінюється не просто географія — змінюється структура її середовища. Вона зустрічає нових людей, відкриває інші звичаї, стикається з грошима, владою, нерівністю та соціальними конфліктами.

Переломною стає зустріч із бідністю та людським стражданням. До цього світ був для неї простором власних відкриттів. Тепер вона бачить, що інші люди живуть у зовсім інших умовах.

І тут відбувається важлива зміна. Особисте задоволення перестає бути її єдиною метою. Белла починає цікавитися не лише тим, що може отримати від світу, а й тим, чому світ влаштований так, а не інакше.

У системному мисленні зміна мети системи належить до найсильніших важелів. Белла не просто отримує нові знання — вона змінює те, заради чого ці знання їй потрібні. Це вже інший рівень розвитку.

8. Свобода без ресурсів

Показова частина історії — паризький бордель. Тут Белла стикається з економічною системою, в якій сексуальна взаємодія стає оплачуваною послугою. До цього вона досліджувала власну сексуальність через відчуття, бажання та стосунки. Тепер з’являються нові змінні: гроші, клієнти, правила закладу, економічна залежність, можливість відмови, нерівність переговорних позицій.

П’єр Бурдьє розрізняв економічний, культурний, соціальний та символічний капітали. Їхнє поєднання значною мірою визначає можливості людини в конкретному середовищі.

Дві людини можуть формально мати однакове право відмовитися від пропозиції. Але одна має гроші, житло, освіту та підтримку, а інша — ні. Їхні реальні можливості відмовитися відрізняються істотно.

Тому свободу не можна оцінювати лише за формальною наявністю вибору. Треба дивитися на структуру доступних альтернатив. Свобода без ресурсів може залишатися декларацією.

І це стосується не тільки сексуальності. Працівник формально має право звільнитися. Клієнт — змінити адвоката. Підприємець — відмовитися від невигідного договору. Але реальна автономія залежить від того, які альтернативи їм доступні.

9. Суспільство бачить не людину, а її функцію

Сучасне суспільство можна розглядати як сукупність систем, кожна з яких бачить світ через власне розрізнення. Право — через правомірне й неправомірне. Економіка — через платежі. Політика — через владу й рішення, обов’язкові для всіх. Медицина — через здоров’я і хворобу.

У фільмі це добре видно. Для Годвіна Белла не лише підопічна, а й об’єкт наукового дослідження. Для Макса — потенційна дружина. Для Дункана — об’єкт пристрасті та бажаного контролю. Для борделю — учасниця оплачуваного обміну. Для Альфі — жінка, над якою він вважає себе вправі відновити владу.

Белла не зводиться до жодної з цих ролей, звідси й конфлікти. Кожен намагається визначити її через власну систему координат, а вона продовжує змінюватися.

Це одна з фундаментальних проблем комунікації. Ми часто взаємодіємо не з реальною складністю іншої людини, а з образом, який про неї створили. І коли людина перестає відповідати образу, її поведінка здається нам неправильною, хоча проблема іноді в обмеженості нашої моделі.

10. Чому Белла стає небезпечною для системи?

На початку вона залежить від інших. Вони мають більше знань, більше досвіду, більше ресурсів і краще розуміють правила. Та поступово Белла здобуває мову, знання, досвід і здатність самостійно ухвалювати рішення. Баланс влади змінюється: ті, хто раніше визначав її поведінку, втрачають цю можливість.

Найгостріше це видно в зіткненні з Альфі Блессінгтоном. Він прагне повернути Беллу до попередньої системи відносин, у якій її тіло й поведінка підлягали його контролю. Але вона вже не та людина, яку він пам’ятає.

Стара модель взаємодії більше не працює. Альфі намагається відновити її силою, Белла відмовляється прийняти її правила. Це конфлікт уже не двох людей, а двох способів організації відносин: один побудований на підпорядкуванні, інший — на автономії та праві самостійно визначати власне життя.

11. А тепер про юридичну професію та штучний інтелект

Мені здається, «Бідолашні створіння» дозволяють поставити незручне запитання будь-якій професійній спільноті: що ми називаємо компетентністю? Знання правил? Уміння виконувати процедури? Здатність поводитися відповідно до професійних очікувань? Чи здатність розуміти, чому система працює так, і чи можна організувати її інакше?

У розборі «Ферзевого гамбіту» ми розкладали юридичне мислення на рівні: від знання правил до розуміння ширшої системи, в якій живе проблема. Белла додає ще одну сходинку — запитати, чи потрібне це правило взагалі.

Вона не сприймає соціальні правила як природні. Вона ставить запитання там, де інші давно перестали їх ставити. В епоху штучного інтелекту ця здатність стає особливо цінною.

ШІ швидко відтворює засвоєні закономірності, аналізує документи, знаходить типові рішення та пропонує сценарії, але потреби перевіряти саму постановку задачі це не скасовує.

Чому клієнт переконаний, що йому потрібен судовий процес? Чому керівник вважає, що працівників потрібно мотивувати виключно грошима? Чому ми сприймаємо певну юридичну процедуру як єдино можливий спосіб досягти результату? Чому професійна традиція здається обов’язковою, хоча може бути лише історично сформованою звичкою?

Звичайно, не кожне правило можна змінити або порушити. Правові й етичні обмеження нерідко захищають інших людей. Але розуміння їхньої функції дозволяє відрізнити необхідні обмеження від тих, що лише відтворюють застарілу практику.

Белла нагадує про важливу здатність: побачити звичне як незвичне. Можливо, з неї й починається справжнє системне мислення.

12. Хто ж насправді бідолашні створіння?

Назва фільму містить іронію. Спочатку здається, що бідолашне створіння — Белла. Вона соціально недосвідчена, не розуміє очевидних для інших речей, постійно потрапляє в незвичні ситуації.

Та поступово виникає підозра, що справжні бідолашні створіння — інші персонажі. Ті, хто настільки прив’язаний до власної ролі, що не здатен уявити іншого способу життя. Ті, хто плутає любов із контролем. Ті, хто вважає власні бажання універсальними правилами. Ті, хто не може прийняти автономію іншої людини. Ті, хто сприймає соціальні умовності як закони природи.

Белла починає історію, не знаючи багатьох правил. Інші персонажі починають її настільки залежними від цих правил, що майже не усвідомлюють своєї залежності.

Хто з них вільніший? Відповідь не така очевидна. Незнання правил робить людину вразливою, а сліпе підкорення правилам позбавляє її самостійності. Можливо, свобода виникає десь між цими крайнощами: коли людина вже розуміє систему, але ще здатна поставити під сумнів її звичні способи функціонування.

Я запропонував би таку формулу.

Дитина ще не знає багатьох правил. Соціалізована людина виконує правила. Експерт використовує правила. Системний мислитель розуміє, як правила створюють поведінку. А автономна людина здатна оцінити, які правила варто підтримувати, які змінювати, а яким — правомірно протистояти.

---

Авторська інтерпретація фільму Йоргоса Лантімоса «Бідолашні створіння» (2023), знятого за однойменним романом Аласдера Ґрея.